?

Log in

No account? Create an account

Previous Entry | Next Entry

Конспект: Лев Шанківський «Стрий і Стрийщина у визвольній війні 1918-1920 рр.» / часопис «Ї», число 70 / 2012

[…] До Стрия, де конспіративно діяла філія УГВК, напівлегально повітова Українська Національна Рада (обидві під проводом адвоката, д-ра Антона Гарасимова як голови і о. Андрія Пеленського із Лисятич як його заступника), кур’єр від УГВК у Львові вже в полуднє привіз був до Стрия наказ із докладними інструкціями й вказівками як перевести Листопадовий зрив, з ночі на Першого листопада, в цілому повіті і вранці проголосити українську владу в місті й повіті в урочистій церемонії. Гарасимів негайно змобілізував свій кур’єрський відділ (до якого належали теж військові пластуни), а що кур’єрів було мало на те, щоб охопити цілий повіт, то він також послав на села членів Української Національної Ради, незважаючи на їх вік.

У Стрию, на відміну від инших міст Галичини (Коломия, Станиславів, Золочів тощо), не було кадрів полків з українськими вояками, а була тільки кадра полку народного ополчення («ляндштурму») зі старшими вояками, нездатними до військової служби, а в грабовецьких касарнях була розміщена кадра мадярського артилерійського полку. Отже оскільки на місцеву залогу не було можна рахувати, як допоміжну силу перевороту то вирішено мобілізувати для листопадового перевороту військових пластунів Стрийського коша, доповнити її шкільною молоддю, що не належала до Військового пласту і навіть не належала до Пласту, а зі сіл повіту спровадити перш за все кол. австрійських вояків під проводом підстаршин, що перебували по селах на відпустках, чи теж на спеціальних призначеннях. До них мали теж приєднатися з окремих сіл військові добровольці, зокрема ті, що бажали служити в українській армії. Центром, де мали збиратися всі ці майбутні учасники Листопадового зриву в Стрию, був будинок Руської бурси, домівка Військового Пласту (згодом місце постою Стрийської Окружної військової команди, що була зверхньою владою Стрийської військової залоги).

Стрийська обласна команда, згодом Команда III Галицького корпусу, що містилася в цьому місті, мала вже військово-оперативне й стратегічне значення. У пивницях Руської бурси, у скринях на вугілля було чимало військової зброї й амуніції, що її придбали військові пластуни перед Листопадовим зривом і тут заховали на всякий випадок.

Отримавши наказ з інструкціями, всі військові пластуни зібрались в будинку Руської бурси в четвер 31 жовтня, біля години п’ятої після полудня, вже в повному пластовому обмундируванні та «озброєні по зуби». Автор цієї праці був там також зі своїм возиком і з коником (які, як показалося, цієї ночі дуже пригодилися). До будинку почали прибувати теж пластуни з инших гуртків Стрийського коша, а теж учні гімназії й філії гімназії, що до Пласту не належали. Один за одним почали теж прибувати, під проводом своїх підстаршин чи навіть старшин, вояки зі сіл Стрийського повіту, здебільшого теж у повному обмундируванні, але тільки рідко при зброї. […] Зорганізувалась також тоді Стрийська пластунська сотня, в склад якої увійшло 18 військових пластунів оригінального гуртка «Пугачів», 15 пластунів з инших гуртків, та 7 підстаршин і вояків не-пластунів, що під командою підхор. Богдана Лотоцького творили першу чоту сотні. Другу й третю чоту створено зі учнів середніх шкіл та иншої молоді, що була під рукою, очевидно з доданням до неї підстаршин і вояків УСС чи австрійської армії. Комендантом так зорганізованої Стрийської пластунської сотні став сотн. Омелян Колодницький (старший), у цивілю учитель гімназії, згодом директор Стрийської гімназії, зорганізованої 1 лютого 1919 р.

Отож вночі на Першого листопада у будинку Руської Бурси зібралось близько 50 старшин і підхорунжих та 900 підстаршин і вояків. […] Отже цієї ночі в Стрию зайнято всі військові казарми та установи (за винятком грабовецьких казарм, про які скажемо далі) та обсаджено всі державні уряди, будинок Повітової ради, залізничну станцію, пошту, військові маґазини та склади. Святкове проголошення встановлен-ня української влади у місті призначене на ранок наступного дня – п’ятницю. […] Година 9 вранці, другий акт. День осінній, погідний: це Свято Всіх Святих («Задушок») за латинським обрядом, коли люди йдуть на цвинтар світити на гробах свічечки за рідних чи близьких знайомих. На вулицях дуже людно, зокрема коло міської ратуші, коло якої на мачті вішатимуть синьо-жовтий прапор Української держави на знак, що місто Стрий належить вже до України. Стрийська ратуша, що зі своєю низькою вежею немов принишкла в сусідстві високої вежі стрийського костьолу, мала на подвір’ї вмуровану щоглу, на якій у дні державних свят вивішувано австрійський державний прапор, деколи, в дні польських національних свят польський, але ніколи досі не вивішувано українського. Отже коло стрийської ратуші зібралося чимало людей побачити, як то вдень «Задушок» українці світитимуть свічечку «небіжці» Австрії, з її польською адміністрацією та привілеями для поляків. Військову службу коло ратуші виконує Стрийська пластунська сотня: 120 «мужа», з яких найстаршому було років 17, а наймолодшому, Володимирові Дармохвалові, тільки чотирнадцять. Так, це справді був цей самий Дармохвал, що його вже як симпатичного сивого «дідуся» і власника цукерні «Веселка» в Нью-Йорку, всі знали й любили. Він прослужив в українській армії всю Визвольну війну 1918-1920 рр., а під час II світової війни, як директор Повітового Кооперативного Союзу в Тарногороді на Холмщині, зумів його перетворити у фортецю, недосяжну для численних ворожих банд, що його хотіли пограбувати. (Його військовим дорадником був тоді майбутній шеф Головного військового штабу УПА (ГВШ УПА), полк. Олекса Гасин, родом з Конюхова (1907-1949), який у Дармохвала в Тарногороді переховувався після своєї втечі з Гестапівської тюрми в Дрогобичі).

І так на щоглі коло ратуші Стрия, «королівського міста» з українським, польським, єврейським і німецьким населенням, вивішено український національний прапор, що став новим державним прапором. Але, коли прапор вже знявся на щоглу, а старшина, що нами командував (Юзьо Васильчишин?) гукнув «Сотня, позір! На пра-пор глянь! По-честь віддай!» – ми стрепенулись і дуже справно виконали команду, хоч і нелегко було її виконати австрійськими крісами на ременях, завішеними на правому плечі. Оркестр гримнув національний гимн і нам стало ясно: ми юнаки-пластуни, «малолітні добровольці», (як це нас згодом назвав розпорядок ДСВС), переродились у вояків рідної держави. Очевидці кричали «Слава!», дехто з пластунів, а теж і між зібраною публікою, схлипував з радости, а ці хлипання й радість зривались з грудей спонтанно, як сонячний ранок після темної ночі. Під час цієї церемонії місто немов прокинулось до нового життя, до вільного суверенного життя, до якого прагне кожний національно свідомий народ. На цій церемонії Листопадовий зрив у Стрию закінчився.

[…] У Стрию, реальна можливість для польського повстання створилась тим, що багато з тих вояків, які прибули зі сіл переводити переворот в Стрию, отримавши мундир і нові черевики, пішли додому з тим добром, а часто також із зі своєю зброєю. І так аж до мобілізації, проголошеної розпорядком ДСВС з 15 листопада, що покликував до зброї всіх чоловіків-українців від 18 до 35 року життя, Стрийська пластунська сотня зі старшинами й підстаршинами, а теж окремими вояками, що стали на службу Україні в дні 1 листопада, була єдиною реальною збройною силою, на якій могла полягати українська команда в Стрию.

Після 15 листопада, в Стрию створились різні вартівничі, запасні і вишкільні частини українського війська, але не зважаючи на те, Стрийська пластунська сотня (що згодом отримала була назву Окремої Стрийської пластунської сотні) аж до свого розв’язання чи радше реорганізації в другій половині січня (в зв’язку з відкриттям Стрийської гімназіі, до якої перейшли вчитись військові пластуни, залишаючись на стані військових частин) була добре вишколеною, диспозиційною частиною Стрийської Окружної військової команди під проводом от. (майора) Володимира Котовича. Окружні військові команди були створені 15 листопада розпорядком ДСВС про військово-територіальний поділ Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) Стрийська військова округа, що мала входити в склад Станиславівської військової обпасти, охоплювала адміністративні повіти Стрий, Жидачів, Сколе, Долину й Калуш, що разом мали, за австрійським переписом із 1910 року, 425100 населення, в тому 319800, або 75,2% українців.

[…] У цьому місці, бажаю згадати про Окрему Стрийську пластунську сотню, яка впродовж трьох місяців була диспозиційною частиною стрийської Окружної військової команди й тією «збройною силою», на якій могли опертися творці Листопадового зриву й чину в Стрию. Ця сотня «малолітніх добровольців», як її назвав, згодом, розпорядок ДСВС, була унікальним явищем у Листопадовим зриві в Галичині, бо в инших містах не було таких юнацьких частин, що мали б такий добрий вишкіл, як військові пластуни в Стрию й тому, в инших містах українські юнаки творили «студентські сотні» (Тернопіль), заповнювали старшинські школи (Коломия, Станиславів, Самбір, Золочів), творили сотні, а навіть батареї «однорічних добровольців» (у Третьому гарматному полку), або вливались в існуючі частини (Львів). Окремо слід згадати про дівчат, що поруч бойової служби, як у дівочій чоті чет. М. Кривої у «Залізному загоні», в якій було 36 бойовичок, в инших частинах і установах виконували службу медично-санітарну, зв’язку (телефон, телеграф, радіо), кур’єрську й розвідчу або допоміжну в харчових відділах та військових канцеляріях. У Стрию були відомі дві дочки дир. Інокентія Захарієва з Дуліб: Олена Захаріїв-Томоруґ та Марія Захаріїв-Рудницька, які служили в команді III Галицького корпусу, що з нею відійшли на Україну, де й одружились зі старшинами УГА, товаришами по зброї.

Окрема Стрийська пластунська сотня має свою літературу. Історію стрийського Військового пласту подав д-р Володимир Мартинець у своїй книзі: Українське підпілля від УВО до ОУН: Спогади й матеріали до передісторії та історії організованого націоналізму (Вінніпеґ, 1949), до якої авторові подав відомості про Стрийську пластунську сотню – військовий пластун Едвард Козак – ЕКО. У цій своїй аналітичній історії, що, на жаль, через передчасну смерть автора не поширилась на історію ОУН, д-р Володимир Мартинець бачить у стрийському Військовому пласті з 1918-1919 pp., першопочин підпільної збройної організації, що в майбутньому перетворилась в Українську Військову Організацію (УВО). Гадаю, що міркування автора є слушні і вони потверджуються фактом, що майже всі стрийські військові пластуни згодом були членами УВО, ОУН, УПА. Ось в рядах УВО живу участь приймали такі військові пластуни, як Микола Бігун, бойовий референт Окружної команди УВО в Стрию, мав найбільшу кількість вироків польського суду за діяльність в УВО), як бойовик Омелян Нагорняк або Богдан Нижанківський, що був ад’ютантом Повітового коменданта УВО в Стрию – обидва члени ще гуртка «пугачів-сов», чи теж член цього первісного гуртка, автор цих рядків, як командир «паліїв скирт» у рефераті Миколи Бігуна, а під час Другої світової війни, у підпіллі ОУН–УПА–УГВР.

Із инших джерел про Окрему Стрийську пластунську сотню слід згадати насамперед спогади військового пластуна, інж. Володимира Татомира. Це його стаття в збірнику за редакцією Дмитра Микитюка, Українська Галицька Армія. Матеріали до історії, том І (Вінніпег 1958, ст. 349-353) під назвою «Юнацтво в рядах Української Галицької Армії», а згодом і книжка під назвою Юнацтво в обороні рідної землі (Філядельфія, 1960, вид. «Молода Просвіта»), де в розділах ІV-VI (ст. 38-50) автор подає доволі точно історію Окремої Стрийської пластунської сотні. Мені довелося теж залишити спогад про сотню, під назвою: «Стрийські пластуни у визвольних змаганнях», що його надруковано в третьому числі пластового журналу Молоде життя за 1948 рік і передруковано в книзі Українська армія в боротьбі за державність (Мюнхен 1958, Дніпрова хвиля, ст. 106-118). Про нашу сотню згадує в свому спогаді, надрукованому в збірнику Михайла Гуцуляка, Перший Листопад 1918 (Нью-Йорк – Ванкувер, 1973) – військовий пластун, Микола Бігун (ст. 372-377), а в Календарі «Червоної калини» за 1930 рік, у спогаді під назвою «Десять днів на Підкарпаттю» (ст. 15-20), пхор. УСС, Юрко Гарасимів, після пхор. (чет.) Богдана Лотоцького, командир першої чоти, сотні, що з вибраними військовими пластунами виконав був десятиденний рейд на Закарпатті (Мукачево – Ужгород, а частково Мукачево – Хуст), під час якого військові пластуни вели з успіхом пропаганду за приєднання Закарпаття до України. Коли ідеться про кількість військових пластунів із добрим військовим вишколом у Стрийському коші «Пласту», то я подаю цю кількість на 18 осіб, а Микола Бігун називає 33, що «пішли», поіменно згадуючи тільки мене й Романа Петріну. Різниця в цих числах полягає в тому, що я в своїх спогадах називаю тільки 18 членів первісного гуртка «пугачів-сов», а Бігун називає 33 військових пластунів, що оформилися були в першу чоту сотні у надвечір’я Першого листопада. Насправді, в цій чоті було більше військових пластунів, бо були такі, що прибули до Стрия, вже за української влади з инших міст. Такими були військові пластуни нашої сотні: Ярослав Білинський, Зиновій (Зенко) Кохановський, Богдан Сапрука.

У перших трьох місяцях існування української влади в Стрию, Окрема Стрийська пластунська сотня як найбільш ідейна й повна посвяти частина української залоги стала опорою української влади в Стрию. Обтяження службою цієї сотні «малолітніх добровольців» було дуже велике; нічого дивного, що пластуни падали з ніг. Охорону залізничної станції і роззброювання чужинецьких військових транспортів, що верталися з України на батьківщину – проводили пластуни, роззброювання цивільного населення – пластуни, охорону будинку Повітової ради, де початково містився український штаб, включно зі службою окремих доручень й обслугою всіх телефонічних апаратів – пластуни, охорону поштового уряду й телефонної станції – пластуни, але й обов’язок розвідки й контррозвідки мали також пластуни. А крім служби, що тривала безперервно 24 години (по ній було 36 годин відпочинку, але коли через залізничну станцію в Стрию перевалювалися різні чужинецькі військові транспорти, а з Угорщини потоком ішли колишні полонені російської армії, що з Угорщини чи Австрії верталися на батьківщину – то служба першої чоти на залізничній станції велась за графіком: 24 години служби, 24 години відпочинку), комендант Стрийської Окружної військової команди залюбки кликав нас на вправи або на науку стріляння на стрільниці, на телефонний вишкіл і т.п. Роботи було багато, а умови праці не були легкі напр. перша чота, що мала службу на залізничній станції, поміщалася в дерев’яному бараку, в якому, раніше, померло багато полонених; не дивлячись на всякі дезинфекції – трупний сопух ще довгий час тримався бараку. Незважаючи на це, ми його прикрасили килимами й меблями, принесеними з дому, то в бараку стало дуже привітно, а на станції дуже цікаво, хоч різних небезпек не бракувало. Через станцію безперервно перевалювалися дві хвилі: російські полонені з Угорщини їхали або йшли на Схід, а зі Сходу їхали різні військові транспорти з представників усіх народів колишньої австро-угорської монархії, але зі зброєю вони доїздили найдальше до Стрия. Тільки транспортові 90-го полку піхоти з Ярослава, який повертався з України, вдалось переїхати не роззброєними через залізничну станцію в Стрию; всі инші, що ще мали зброю, мусіли її віддати «малолітнім військовим добровольцям».

Коли ще до цього додати, що зокрема місяць грудень визначався сильними холодами й морозами, що харчування сотні було доволі принагідне, а, назагал, недостатнє, що в часі великого напруження служба відбувалася за схемою: 24 годин служби – 24 годин відпочинку, то справді від 15-16 літніх юнаків годі було більше вимагати, крім цього військові пластуни мусіли берегтись, бо за ними спеціально охотилися польські підпільники ПОВ, часом недавні товариші зі стрийської гімназії. На військових пластунів не вдалося їм покласти руку, бо вони береглись, але декілька українських військовиків загинуло з руки польських підпільників, як напр. підстаршина-радист австрійської воєнної флоту Чабан, якого підпільники зловили в парку «Вільшина» – увечері й повісили. Було теж кілька инших нападів цього роду, але замах на санітарного поручника, Іларія Осецького, командира санітарного поїзду ч. 2, не вдався; він притримав обох напасників і віддав їх в руки польової жандармерії.

На тлі важкої служби малолітніх військових добровольців-пластунів у Стрию насувається питання, чому вони не пішли на фронт до Львова чи під Хирів, як на фронт ішли «малолітні польські добровольці», юнаки й дівчата, що їх пізніше названо «вірлятами» («orlęta»), які були дуже активні як бойовики чи розвідники на фронті. Вояк Пробойової сотні УСС під Львовом, майбутній в’язень польських тюрем за приналежність до УВО, Франьо Штик, був у Львові 22 листопада, коли польські війська займали Львів. Він згадує: вулицями проходили відділи війська... маса старшин... бачив і жінок-фронтовичок, і хлопчиків 13-14 літніх фронтовиків. Бачив і студентські сотні, в них усіх моїх товаришів із шкільних лав. Вулицями переїжджали батареї, стежі уланів, переходили діти з крісами. Я побачив не військо, а народ, і тоді тільки зрозумів, що значить «народ під зброєю». То не були жарти, проти нас не стояло військо, але народ. Це дуже вдала характеристика тодішнього стану.

Нічого подібного не було по українській стороні. У ході боїв проти польських повстанців, стан українських військ у Львові зменшився був до 648 українських вояків. Слабо поінформований про ситуацію у Львові, край майже не реагував зовсім на події у Львові і не присилав йому потрібної допомоги. Маси старшини не було, бо пацифістська ментальність галицького українського населення стояла на перешкоді вишколові професійного українського старшинства в австрійській армії і перед війною; активних старшин-українців в австрійській армії не було більше одної сотні. Начальний комендант українських військ у Львові, один із небагатьох професійних старшин-українців австрійської армії, полк. Гнат Стефанів, відмовлявся використати запал українського юнацтва й жіноцтва і не дозволив українським юнакам і дівчатам «пхатися» до війська, а ще й брати участь у війні. На його думку, що покривалася з думкою инших професійних старшин, тільки професійні вояки могли брати участь у війні, а не «дітваки» чи «баби». До речі, погляди такі були поширені серед професійних старшин монархічних армій, які відкидали принципи революційної чи всенародної боротьби, допускаючи до неї тільки професійні армії. Польськими військами у Львові командували, головно, польські леґіонери, які мали зрозуміння до революційних методів боротьби, веденої «народом під зброєю». Ці ідеї польські леґіонери винесли зі своїх стрілецьких організацій під проводом майбутнього польського маршала Йосифа Пілсудсього. Ці організації перед Першою світовою війною існували в Галичині.

Стрийська пластунська сотня мала свій власний досвід у зустрічі з професійно-військовою ментальністю високих старшин стрийської залоги. На вістку про бої у Львові та Перемишлі І про значну участь у львівських боях польських «вірлят», пластунська сотня стала в повному складі до звіту до полк. УСС, Гриця Коссака, який саме повернувся зі Львова, де безуспішно впродовж кількох днів очолював українське військо в боротьбі проти польських повстанців, і прохала його про висилку сотні до Львова в розпорядження Начальної Команди Українських Військ у Львові (така була офіційна назва, згодом назву цю змінено на «Начальну Команду Галицької Армії (НКГА)». У відповіді на наше прохання, ми багато почули від полк. Коссака слів про «смаркачів», яким здається, що вони є справжніми вояками, про те, що ось-ось бої у Львові закінчаться перемогою, і тоді він відішле нас негайно до школи, бо «ти дурню один з другим», маєш пильнувати, насамперед, книжки й учитися, учитися й ще раз учитися, щоб бути корисним Україні. Про «геройство» радив нам забути, бо Україна потребує живих людей, а не мертвих «героїв», а втім «героєм» може бути кожний дурень. Дальша промова пана полковника стосувалася «татів» і «мамів» недопечених «героїв» і тоді дісталося від пана полковника авторові цих рядків. Побачивши перед кількома днями в штабі, що я, в службі при телефоні заїдав солідний кусок білого книша з маслом, пан полковник, під час нашого звіту, сказав таке: «Приходить тут такий кандидат на «героя» і пожирає книші з маслом під час служби. Я навіть нічого не кажу, бо це ще дитина, яка не знає, що «при війську» їдять на наказ, сплять на наказ, воюють на наказ, але наказу, щоб заїдатися книшами з маслом я не давав. «Але тут ще инше питання, каже пан полковник і вже безпосередньо звертається до мене: «Хто за тобою, дурню, буде носити книші з маслом у Львові? А що ти будеш робити, коли не буде коло тебе мамуні, що тобі такі книші готує? А ви всі, дурні, теж подумайте, що будете їсти у Львові, коли вам кухня на час обіду не подасть? Що будеш плакати один з другим за мамою, а тепер тут героя вдаєш? А тепер забирайтеся, щоб я вас на очі не бачив!»

Так наш звіт закінчився повною поразкою, яка послужила деяким старшинам і підстаршинам для глуму й насміху над нами, а зокрема мені дісталось на горіхи за книш із маслом. Очевидно, ми все сприймали з гумором, але до полк. Коссака таки мали жаль, не за те, що сварив нас, але за те, що не відіслав до Львова, куди ми рвались, бо прагнули для себе більшої ролі у війні проти Польщі і були готові до жертви. Немає потреби плакати над кожною жертвою у Визвольній боротьбі, бо без жертв перемога у війні не можлива. Померти треба все одно, але жити в неволі важче, ніж впасти в боротьбі. А неволя, в наших часах, тягне за собою більші втрати, ніж війна, щоб згадати тільки «розстріляне відродження», «ліквідацію куркуля як класу», штучний голод, чистки й повільну смерть у московських ґулаґах.

Таким чином, у нашому розумінні, професійні старшини нашої армії, полк. Гнат Стефанів, чи в Стрию полк. УСС Гриць Коссак не мали рації, коли вони відкидали бажання молоді чи жінок включитися у визвольну боротьбу, бо у їх понятті «книжки», «школа», «наука», тобто підготовка до «кар’єри» типового інтелігента була важливіша, ніж безпосередня участь молоді чи жіноцтва у Визвольній боротьбі. Після нефортунного звіту у полк. Коссака, нас, військових пластунів у Стрию, не покидала думка, що військові команди українського війська повинні були нас доцільніше вжити у війні, а не тільки затикати нами всі діри в залоговій службі. Усміхалась нам служба розвідників на фронті, мріялись далекі стежі у ворожому запіллі, а навіть снились героїчні подвиги безстрашних шпигунів у ворожих містах, що нам здавались навіть легкою справою, бо ж володіли ми всі польською мовою бездоганно як чистокровні поляки. Про наші військові амбіції ми часто говорили нашим старшинам, але вдруге до звіту до полк. Коссака ми таки побоялись піти. Постійні нагадування старшинам про наші можливості були причиною, що перед виправою українських військ на Закарпаття вибраних військових пластунів, на чолі з пхор. УСС Юрком Гарасимовим вислано на Закарпаття з важливими завданнями, але для инших залогова служба в Стрию далі була хлібом щоденним, аж до виходу зі Стрия в дні 19 травня, потім участь декількох з нас у старшинських школах, участь в рядах УГА чи Армії УНР у визвольній війні на Україні, знайомство з «чотирикутником смерти» й поворот до польського Стрия. Так закінчилася участь стрийських малолітніх військових «добровольців» у визвольній війні українського народу в 1918-1920 pp.

[…] Крім державної і польової сторожі (жандармерії) існувала ще в Стрию, міська поліція, що нею командував пор. Роман Теодорович. […] Після розв’язання Окремої стрийської пластунської сотні в зв’язку з відкриттям гімназії в дні 1 лютого 1919 року, чимало військових пластунів зголосилось в пop. P. Теодоровича добровольцями до поліційної розвідувальної служби. У цій службі, згодом, відзначився пластун (пластун – старший вістун) Володимир Лукомський («Тавфель»), родом з Миколаєва. Він, так як і пop. Роман Теодорович, залишився на Україні, бо не хотів вертатись до польського Стрия, побоюючись польської помсти. Обидва вони, пop. P. Теодорович і пл. ст. віст. Володимир Лукомський були зліквідовані більшовиками в зв’язку зі справою полк. УСС, Гриця Коссака, який у Стрию був комендантом ІІІ Галицького корпусу й, очевидно, знав коменданта стрийської Міської поліції.

[…] Битими шляхами на Стрийщині завідував «дрогомістр» Володимир Лотоцький, батько військового пластуна Льонгина та його старшого брата пхор. УСС Богдана, що прийняв був команду над військовими пластунами Стрия в Листопадову ніч.

[…] За української влади в Стрию існувала 7-клясова «виділова» школа, що давала молоді повну народню освіту й готувала молодь до вступу до реальних і професійних шкіл. Директором цієї школи, що містилася в цьому самому будинку, що й гімназія, був Остап Левицький, що його два сини: Ромуальд й Юліян, військові пластуни в стрийській сотні, загинули в рядах УГА на Україні.

[…] Гімназію з українською мовою навчання з директором сотн. Омеляном Колодницьким (стар.) відкрито в Стрию 1 лютого 1919 року. У зв’язку з відкриттям гімназії, розпущено Окрему стрийську пластунську сотню, уможливлюючи пластунам продовжувати шкільну науку. Все ж таки, учнів шостого і сьомого класу гімназії залишено на стані різних військових частин у Стрию, і вони у військових мундирах і при зброї відвідували школу. Очевидно, комендант Стрийської Окружної військової команди в Стрию, якому аж до свого розв’язання підлягала пластунська сотня, тобто от. (майор) Володимир Котович не забував про них і скликав їх доволі часто на військові вправи, або на науку стріляння на військовій стрільниці в Завадові. І так упродовж цих трьох з половиною місяців, що військові пластуни відвідували гімназію, денний порядок для них укладався, більш-менш так: від 8 рано до 1-ої в школі, від 3-ої до 8-ої після полудня на службі в своїй частині, у тому теж дуже часто на військових вправах і, врешті, увечері від 8-ої до 12-ої треба було готувати домашнє завдання, при чому проф. Михайло Білик, господар шостого класу, в якій вчив української, латинської й грецької мов, не думав свої обмундированим й озброєним учням попускати, кажучи: «Ви військо, а не та вільна банда», показуючи рукою на учнів (головно євреїв), що військовими пластунами не були. «Ви знаєте військову дисципліну й тому мушу від вас багато більше вимагати, ніж від них». Не зважаючи на великі вимоги, які він до нас ставив, я усій своїй шкільній кар’єрі ніколи не зустрів кращого від нього вчителя виховника, тим більше що мав він теж глибоке знання з різних ділянок і вмів його передати своїм учням.

[…] Місто Стрий, як осідок Обласної військової команди, а згодом Корпусу команди, а також як важливий стратегічний залізничний вузол у запіллі III Галицького корпусу, мало велику військову залогу. На неї складалися запільні, запасні й вишкільні частини Галицької Армії, що їх безпосереднім зверхником була Окружна військова команда в Стрию. Вона була теж зверхником Повітових військових команд у центрах тих повітів (Стрий, Сколе, Жидачів, Долина, Калуш), що належали до Стрийської військової округи. Окружним комендантом у Стрию був отаман (майор) Володимир Котович (1877-1948), перед війною добре відомий активний український громадянин. В австрійській армії дійшов був до ступня майора та був власником багатьох австрійських бойових відзначень, в тому високого ордену «Signum laudis» (Знак похвали).

Окружна команда поміщалася тоді в будинку «Руської Бурси» при вул. Крашевського (перезваної тоді на вулицю ім. гетьмана Богдана Хмельницького), де була теж домівка «Пугачів», тобто цього гуртка Стрийського Пластового коша, що мав найкращий військовий вишкіл. Завданням Окружної команди було організувати й вишколювати військові частини різних родів зброї та доповнювати фронтові частини стрийського походження вишколеними й забезпеченими у зброю, амуніцію й військовий виряд вояками.

[…] При команді III Галицького корпусу діяла добре зорганізована корпусна телефонічна сотня, що її комендантом був сотн. Микола Ігнатенко, добрий спеціаліст військового зв’язку, а його заступником хор./чет. Дам’ян Пеленський, син. о. Андрія, пароха Лисятич. Справником у цій сотні був одн. дес./хор. Осип Садовський з Грабівця. У сотні цій служило чимало військових пластунів після розв’язання Окремої пластунської сотні в лютому 1919 року.

[…] Наш огляд персональної обсади команд, частин і установ української армії, розташованих у місті Стрию в 1918-1919 роках, закінчуємо списком військових пластунів «Окремої пластунської сотні малолітніх добровольців», що під цією офіційною назвою, наданою ДСВС існували в Стрию від 1-го листопада 1918 р. до 15 лютого 1919 року, коли Окрему пластунську сотню розв’язано, залишаючи учнів VI гімназійного класу, а теж прийнятих окремих командами «малолітніх добровольців» на стані окремих частин й установ до хвилини їх приділу до Старшинських шкіл УГА, а теж і до Армії УНР. Список наш, який опоряджуємо на повторні прохання ближчих і дальших родин військових пластунів, охоплює 44 військових пластунів, що в складі сотні були учасниками Листопадового зриву в Стрию, або ввійшли в склад сотні пізніше, прибуваючи з різних місцевостей, де були теж учасниками Листопадового зриву. Це троє військових пластунів: Ярослав Білинський, Зиновій Кохановський, Богдан Сапрука. У списку подано й зазначено членів гуртка «пугачів», разом 20 осіб. У списку подано теж інструкторів Військового Пласту, що в різний час займали «командні пости» в Окремій Пластунській сотні. Це: Осип Бандера, Юрій Гарасимів, Богдан Лотоцький, Омелян Петріна, Михайло Середницький, Іван Сухар. У таблиці відрізняємо підстаршинські ступні Військового пласту: пластун, пластун-розвідник, пластун-вістун, пластун-старший вістун, пластун-булавний, пластун-старший булавний і військові ступні УГА: Старший стрілець, вістун, десятник, старший десятник, булавний десятник, бунчужний десятник, підхорунжий.

Окрема Стрийська пластунська сотня малолітніх добровольців

1.Сотенний командир: сотн. Омелян Колодницький, старший (загинув у 1920 році в моск. больш. таборі полонених старшин УГА в Кожухові під Москвою).

2.Сотенні старшини:
1.Пор. Осип Васильчишин (згодом адвокат у Стрию)
2.Пор. Михайло Коник

3.Сотенні інструктори:
1.Пхор. УСС, Осип Бандера (1896-1981 в ЗСА)
2.Пхор. УСС, Юрій Гарасимів (1898-1975 у Монтреалі, Канада)
3.Пхор. УСС Богдан Лотоцький (пропав у сталінських чистках в Україні)
4.Пхор. Омелян Петріна (+1920 р. в Україні)
5.Пхор. Іван Пиндзин
6.Одн. Дес. Михайло Середницький (+1920 р. в Україні)
7.Пхор. УСС. Іван Сухар (помер в Аргентині)

4.Військові пластуни з 1912 року: Гурток «пугачів» у Стрийському коші:
1.Ст. віст, пл., пхор. Микола Бігун (1901-1978 у Клівленді, ЗСА)
2.Бул. пл. Ярема Весоловський
3.Віст. пл. Володимир Дармохвал (1904-1974 в Ню Йорку)
4.Віст. пл. Ярослав Дубицький
5.Ст. віст, пл., пхор. Роман Івасик (1902-1985 у Кракові)
6.Ст. віст. Омелян Колодницький, мол. (виїхав до Австралії)
7.Бул. пл., пхор. Льонгин Лотоцький (пропав у сталінських чистках)
8.Ст. віст. пл. Володимир Лукавецький (1903-1944 під Бродами)
9.Ст. віст. пл. Володимир Лукомський (пропав у сталінських чистках)
10.Ст. віст. пл. Осип Микитка (1903-1941 розстріляний большевиками)
11.Ст. віст. пл. Омелян Нагорняк (член УВО, по атентаті втік до ЧСР)
12.Ст. віст, пл., пхор. Богдан Нижанківський (1903-1946 у Німеччині)
13.Віст. пл. Ортинський Петро
14.Ст. віст, пл., пхор. Роман Петріна (1901-1976 у Ню Йорку)
15.Віст. пл. Роман Петрушевич (1902-1980 у Монтреалі)
16.Бул. пл., хорунжий Осип Скобельський (1901-1919 у Вінниці, на Україні)
17.Ст. віст, пл., пхор. Володимир Татомир (1902-1962 у Філядельфії)
18.Ст. віст. пл. пхор. Роман Файґель (1903-1971 в Торонто)
19.Ст. віст., пхор. Лев Шанковський
20.Віст, пл. Лесь Яцкевич (1902-1978 у Польщі)

20 військових пластунів з гуртка «пугачів», що мали майже три роки військового вишколу, описаного в иншому місці нашої праці, творили половину першої чети (в УГА назва була чета, а не чота, як в Армії УНР) сотні: два перші її рої по 10 військових пластунів з ройовим. Друга половина першої чети складалася з вишколених вояків австрійської армії, що їх приділено до сотні у надвечір’я Першого Листопада. Пластуни, що не були військовими пластунами й учні середніх шкіл, що не ввійшли в склад Пластового Уладу перед Листопадовим Зривом, складали другу й третю чету нашої сотні, при чому й у складі цих чет були вояки, що пластунами й учнями середніх шкіл не були. За час від 1 листопада 1918 року до евакуації Стрия в травні 1919 р. пластуни в другій та третій четі сотні, здебільшого, склали другий пластовий іспит за вимогами статуту Військового Пласту, отже були вістунами-пластунами, а навіть дехто й мав ранґу старших-вістунів пластунів, тобто мали за собою третій іспит. Сьогодні важко пригадати всіх цих «малолітніх добровольців», що були вояками Окремої Стрийської пластунської сотні й провели в Стрию Листопадовий Зрив, а згодом були вельми обтяжені військовою службою вояками диспозиційної сотні Стрийської окружної військової команди, відомої з того, що нею «затикали всі діри в залоговій службі», як це приходилось говорити між пластунами. У цьому місці згадуємо, перш за все, тих «малолітніх добровольців», що в рядах українського війська відбули всю Визвольну війну 1918-1920 рр. Ось вони:

1.Ярослав Білинський (син дир. школи з Пчан, мав ступінь одн. дес. у Корпусній телефонічній сотні);
2.Зенон Кохановський (учасник зі сестрою Листопадового зриву у Львові, ст. віст, пл., мав ступінь підхорунжого у Технічному курені УГА);
3.Ст. віст. пл. Едвард Козак (з Дуліб, відомий мистець-маляр)
4.Юрій Кігічак (брат Андрія)
5.Ромуальд Левицький і
6.Юліян Левицький – сини Остапа Левицького, директора Стрийської виділової школи, ст. вістуни-пластуни, загинули в 1919 році, в Україні, від тифу.
7.Ст. віст. пл. Роман Луцик
8.Ст. віст. пл. Володимир Мазяк
9.Ст. віст. пл. пхор. Богдан Сапрука (лікар у Жовкві, вивезений большевиками в 1941 р. пропав без вістки);
10.Зенон Сташків (є на знімці у книзі В. Татомира, ступня не пригадую)
11.Ст. віст. пл. Михайло Ступницький
12.Ст. віст. пл. Євген Тюн
13.Ст. віст. пл. Володимир Хомишинець
14.Ст. віст. пл. Ярослав Яворський (1903-1975 у Ню Йорку)
15.Ст. віст. пл. Микола Янківський

Названі мною пластуни, за вийнятком Зенона Кохановського, Ярослава Білинського та Богдана Сапруки, які прибули до Стрия з инших міст Галичини, були учнями Стрийської гімназії (головної й філії), і тому мені особисто знані. Молодші: учні четвертого й п’ятого класу, хоч були «малолітніми добровольцями» української армії, мені не відомі й тому їх прізвищ подати не можу, особливо коли вони були учнями філії. Також у тому часі не доводилось мені чути прізвища учня-українця, з головної гімназії чи її філії, з класу п’ятого, шостого чи сьомого, щоб він не належав до Окремої Стрийської пластунської сотні і не носив її однострою на собі в рідному місті. З різних причин дехто з військових пластунів на Україну не пішов, але з причини недуги чи инших важливих причин. Із «пугачів», 9 військових пластунів закінчили старшинські школи й отримали ступінь підхорунжого, або й хорунжого (Осип Скобельський), якщо мали закінчених 18 років життя. І тільки після закінчення цих літ військові пластуни могли відійти до фронтових частин і брати участь у боях, до чого рвалися вже на початку свого існування, але не знайшли зрозуміння для свого пориву у старших осіб, як ось у полк. Гриця Коссака, що як військовий старшина повинен був як Український Січовий Стрілець краще зрозуміти настанову молоді, вихованої у Військовому Пласті, як це мало місце. Так не сталось, але в цій Визвольній війні багато дечого не сталося, щоб цю війну закінчити переможно. Про це ще буде мова у дальших частинах нашої праці. […]

Comments

( 2 коментарі — Прокоментувати )
livejournal
23 листопад 2012 17:12 (UTC)
Стрийські пластуни в Листопадовому Чині
Користувач vagabondo_str посилається на ваш запис з Стрийські пластуни в Листопадовому Чині пишучи: [...] Originally posted by at Стрийські пластуни в Листопадовому Чині [...]
livejournal
23 листопад 2012 17:12 (UTC)
Стрийські пластуни в Листопадовому Чині
Користувач vagabondo_str посилається на ваш запис з Стрийські пластуни в Листопадовому Чині пишучи: [...] ької Національної Ради, незважаючи на їх вік. http://istorija-plastu.livejournal.com/66858.html [...]
( 2 коментарі — Прокоментувати )

Профайл

100кроків
istorija_plastu
Історія Пласту: крок за кроком
100 кроків

Останній місяць

травень 2015
S M T W T F S
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31      

Липучки




MyCounter - счётчик и статистика


free counters

Теги

Розроблено LiveJournal.com
Designed by Lilia Ahner